Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш
Я залишився сам і заплакав.
Під вечір я волочився по набережній, де колись із гордо піднятим хвостом бігав разом з Господинею і Господарем, радіючи ситою думкою про шматок хліба в мисці й про недогризену кістку. Тепер я йшов як намочений, ловлячи на собі мовчазні, сповнені злої радості позирки псів, з якими, як раніше гадалось, мені ніколи не доведеться перетнутись.
Там, на набережній, у перший же день я зрозумів, яке місце відводиться тим, хто гордо бігав на повідку в людей. Шукаючи чогось поживного у закапелку за кемпом на набережній, я відчув на собі чиїсь погляди. Їх було четверо, усі – дебелі псяри. Звісно, сили були нерівними. Але ж страх мій перед ними був настільки великий, що я навіть не наважився прийняти виклик, навіть не спробував укусити когось у відповідь. Вони накинулися на мене, і я вже гадав, що на цьому моє життя урветься, та знову доля подарувала мені свою усмішку – вирвавшись із їхніх щелеп на набережну, я кинувся людям під ноги, і забіяки не наважилися побігти за мною. Що ж, у мене була перевага над ними – я знав щось про світ людей, тоді як для них люди були чимось чужим, лякаючим і незрозумілим.
Люди захистили мене. Стікаючи кров’ю, якось я докульгав до берега. Була вже ніч, зійшов червоний місяць, над затокою стояла парка вереснева духота. Мої лапи залишали на піску криваві сліди, одне моє вухо, здається, теж збиралося покинути мене, як мої господарі, – мені здавалося, від нього залишилися самі клапті. Я подумав: «Якщо мені судилося здохнути прямо тут, сьогодні, нехай це станеться». Більше тягти це життя у мене сил не було. Тож я, віддавши себе в руки провидінню, безсило повалився на пісок – якщо мене мали розтерзати цієї ночі, що ж, нехай роблять це, я більше не мав за що триматися в цьому світі.
А все ж доля була незмінно лагідна до мене, і на ранок я з подивом виявив, що все ще живий. Живий, голодний, жадібний до життя.
У смітнику, ще не розпатраному старшими псами, я виловив кілька скоринок хліба, а в ящиках за ресторанами до своєї радості знайшов дивом уцілілі кістки птиці, не доїдені людьми. То була справжня учта! Втім, я розумів, що перебуваю на чужій території, ще трохи, і мене помітять і знову як слід пошарпають. Охоплений страхом, здригаючись від кожного шерхоту й готовий будь-якої миті накивати п’ятами, я виїв усе, що знайшов, і потупцював берегом, аби не потрапити на очі старим господарям вулиць, подалі від пляжів. Куди мені податися, я не знав. Знав тільки те, що на окраїнах людей майже не було, а отже, знайти там щось для поживи теж було складно. Однак і жити тут, у постійному жахові, було для мене нестерпно. Раптом я відкрив у собі не знану раніше любов до життя, до своїх чотирьох лап і носа, все це здалося мені надзвичайно цінним і вартим того, аби прожити ще якомога довше. Отож, без ясного плану в голові, а лише покладаючись на чуття, я подріботів (наскільки дозволяли мені подерті в учорашньому бою боки) подалі від кав’ярень і ресторанів, окупованих сильнішими і дорослішими псами, на схід, туди, де закінчувалися жилі квартали й починалась пустеля.
Околиці відлякували безлюддям. Що я робитиму тут? Де брати поживу? Ці думки настирливо оберталися у моїй голові, та я, ситий знайденими скоринками та кістками, не бажав думати далі свого носа.
Там, на околицях, де валялися купи сміття, викинутого морем, де були лише розжарений пісок, сіль і гаряча прибережна вода, я знайшов собі сховок під одним із перекинутих догори дном човнів і в гарячому затінку його днища вирішив перепочити до темряви.
Життя в околицях починалось уночі. Запалювалися вогні вздовж дороги, і десятки таких самих одинаків, як я, обережно вилазили зі своїх укриттів для того, аби рушити на пошуки поживи. Така була доля вигнанців – тих, кому не знайшлося місця в товаристві собак із середмістя. Ми могли лише жалібно позирати одне на одного, полохливо, підібгуючи хвоста, підходити одне до одного, аби краще обнюхатись, в надії на те, що це не злякає й не викличе нападу люті в нашого випадкового знайомого і ми не зчепимося у виснажливій бійці ні за що.
То був голодний період, але навіть там, серед розпеченого каміння, мені щастило.
Ми – я та ще один пес, із яким у нас склалися приязні стосунки, – почали обходжувати один готелик на узбіччі. В якомусь сенсі знайти такий готель – великий успіх. Можна було валятися вранці під лежаками, поклавши морду на холодний ще камінь плитки, що нею було викладено підхід до басейну. Можна було без перешкод перечекати спеку в густих кущах, куди, траплялось, залазили й коти, яких було весело заскочити зненацька, підкрадаючись, поки ті дрімали. А ще там була чудова кухня, повна ароматів гарячого м’яса, бульйону і хліба, куди мене манило, як за магічним покликом. Але підходити надто близько до кухні було небезпечно. Один із охоронців (ми знали вже, що його звуть Хусейн) не любив, коли ми крутилися поруч. Отримавши кілька разів його міцного копняка під черево, я став обережнішим і виходив на пошуки їжі насторожі.
Дехто з кухарів, що працювали в ресторані, кидав щось зіпсуте нам у кущі. Ми з товаришем ділили усе по-чесному – хто голодніший, той і спритніший.
Іноді нам перепадало щось від туристів, які зупинялися у готелі й полюбляли довго сидіти за сніданком, попиваючи сік і палячи сигарети. У них в тарілці завжди залишалося чимало хліба, а часом і шмат яєчні чи ще чогось смачного. Все те було нам за радість.
Одного разу, коли мій товариш вирішив перейтися пляжем у пошуку чогось смачного, а я залишився в готелі, мене спіткав рідкісний тріумф – мариноване м’ясо, що було заготовлене для кебабу на великий обід, несподівано зіпсувалося. Усе воно опинилося пожбуреним до контейнера зі сміттям. І хоч воно й було загорнуте у пакети, його запах не
